ВАНДА́ЛИ, ів, мн. (одн. ванда́л, а, ч.). 1. Група східногерманських племен, які, завоювавши частину Римської імперії і Рим, знищили велику кількість цінних пам’яток мистецтва і архітектури. Так звали [Респендіал] також одного з аланських вождів, що виступав у битві з вандалами (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 220).
2. Люди, які знищують, руйнують культурні цінності. В окупацію фашистські вандали частину приміщення її [школи] перетворили на стайню для коней (Вол., Самоцвіти, 1952, 124); Стародавні пам’ятники російської землі, скарби її вікової культури були зганьблені, пограбовані, а деякі і вщент зруйновані фашистськими вандалами (Кучер, Дорога.., 1958, 36); // Некультурні, малосвідомі люди. — Хоч у Марії й закрита форма [туберкульозу], але ми не вандали якісь, щоб поселятись там, де щоденно бувають діти (Збан., Малин. дзвін, 1958, 292).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 288.