ВВО́ЛЮ (УВО́ЛЮ), присл. У мірі, яка цілком задовольняє; досхочу. Ясну зброю ладнав І коня годував він [козак] уволю (Манж., Тв., 1955, 80); [Мотря:] Надивилися вволю одно другому в вічі? (Кроп., II, 1958, 26); Затихли, наспівавшися вволю, солов’ї (Ряб., Жайворонки, 1957, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 305.