ВДО́МА (УДО́МА), присл. У своїй хаті, в своїй квартирі, садибі, на своєму подвір’ї. — Нехай мати хазяйнують вдома, а я трохи проїжджусь у город (Н.-Лев., II, 1956, 230); Удома зустрів Улянку на порозі дід Маврикій (Донч., IV, 1957, 59); Хоч і добре було в гостях, а вдома таки краще (Шиян, Переможці, 1950, 269); // На батьківщині, в рідному краю. По своїх далеких войнах Граф привчився до грабунку, А потому вже і вдома Він шукав у тім рятунку (Л. Укр., І, 1951, 380); Лиха доля чекала втікача: його.. одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину… Чого він міг сподіватися вдома від пана? (Коцюб., І, 1955, 335).
◊ Не всі вдо́ма у кого — про дурнувату, пришелепувату людину. Тесть дав йому сливе четверту частку того, що обіцяв; він не дав навіть Балабусі тієї баби, що обіцяв, — натомість дав йому парубка Прокопа, в котрого були не всі вдома (Н.-Лев., III, 1956, 93);
Як [у се́бе] вдо́ма — вільно, невимушено (почувати себе, поводитися). Там незабаром загніздиться як вдома, мала, вісьмонога потвора — спрут (Коцюб., II, 1955, 417); Повним напруженням волі вона [Галина] стверджується — і, як у себе вдома, в своїм колгоспі, зовсім легко ступає до трибуни, легко сходить на неї (Крот., Вибр., 1959, 10).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 313.