ВЕЛЬМО́ЖНИЙ, а, е, заст. 1. Родовитий, знатний, багатий, який має значну владу. Латин, і серцем, і душею Далекий бувши од війни.., Зізвав панів вельможних (Котл., І, 1952, 184); Гуляли по коліна в крові І граф вельможний, і прелат (Рильський, Сад.., 1955, 20); // у знач. ім. вельмо́жний, ного, ч.; вельмо́жна, ної, ж. Доля карає й вельможного й неможного (Номис, 1864, № 1720); Сама не знає вельможна, що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу (Мирний, II, 1954, 101).
2. у сполуч. із сл. пан, пані. Вживалося при звертанні до особи (або в розмові про неї), яка займала високе суспільне становище, мала значну владу. — Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! — заклекотіла громада (Кв.-Осн., II, 1956, 178); Збагачений війною, Вельможний пан гетьман Задумав при спокою Поставить богу храм (Фр., XIII, 1954, 274); — А вельможна пані Дрейсихерка нехай собі там хоч як чваниться, проте вона все не ліпша від нас! (Л. Укр., IV, 1954, 239).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 324.