ВЕ́ПРИК, а, ч., рідко. Зменш. до вепр. [Баба:] А вночі де не взявся веприк, та й порив у старших [братів] грядки (Стар., Вибр., 1959, 677); — А, то веприк лежить! — Василь наблизився до дикого кабанчика, що відкинув лапки й перевалився на боці (Чендей, Вітер.., 1958, 238).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 325.