ВЕРЗЯ́КАТИ, аю, аєш, недок., перех. і неперех., вульг. Говорити нісенітницю, дурницю. Там ..хоч хто й верзякав з п’яних очей казна-що, — та все те жило, мучилось, любило, кляло… (Мирний, II, 1954, 285); // Говорити нерозбірливо, недоладно. Пізно вночі він притягся додому і п’яно реготався та верзякав (Тич., II, 1957, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 330.