ВИБАЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́БАЧИТИ, чу, чиш, док., кому і без додатка. Виявляти поблажливість, прощати провину. — Вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не із злої волі (Фр., IV, 1950, 53); — Ти не смів брати рушниці без мене… Але я тобі вибачаю, — продовжував урочисто Мухамедов (Донч., І, 1956, 120); — Вибачайте, що я так гостро сказав (Досв., Вибр., 1959, 121); // перех. рідко. Виправдовуючи чим-небудь, не вважати за провину. — Перше я вмів тільки ненавидіти людей, — тепер навчився їх любити, навчився вибачати їх вину темнотою їх (Коцюб., І, 1955, 450).
Вибача́й[те], ви́бач[те] — вживається як заперечення, як виявлення незгоди. Вибачайте… кричіть собі, Я слухать не буду. Та й до себе не покличу (Шевч., І, 1951, 77); А я пряник гам та гам, — "Вибачайте, не віддам!" (Гл., Вибр., 1957, 303); Вибача́й[те], ви́бач[те] на [цьо́му (цім) ] сло́ві — говориться при вживанні в розмові різких, неприємних, непристойних і т. ін. слів. — Та ж ви не повія яка, вибачайте на слові, адже вам не пусте в голові, не розпуста (Коцюб., І, 1955, 45).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 348.