ВИГОВО́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́ГОВОРИТИ, рю, риш, док. 1. неперех. Дорікати комусь, висловлюючи незадоволення його діями, поведінкою і т. ін. Мати бурчала, гнівалася, а до Галі і трохи те не доходило, мов не до неї була річ, мов не їй виговорювали (Мирний, IV, 1955, 120); Оксентій схилився над матросом. Йому, людині поважній, саме й личило виговорити непутящому сусідові, всовістити його (Смолич, Мир.., 1958, 196).
2. перех. Говорячи, переконуючи в чомусь, домагатися одержання чого-небудь для власної або чиєїсь вигоди. Ще довго виговорювала [Мартиниха] собі право не посилати хоч одної [дочки] (Збан., Малин. дзвін, 1958, 145); Свати говорили, поки не виговорили зайву сотню карбованців, ще одну корову, третю пару волів (Н.-Лев., III, 1956, 55); — На осінь, мамо, треба неодмінно перекрити верх — буде протікать. Я вже копу кулів виговорив у хазяїна та півкопи куплю — та й вистачить (Вас., I, 1959, 275).
3. перех., розм. Говорячи, вимовляти, висловлювати що-небудь. — Бійся бога, чоловіче, що се ти виговорюєш! — скрикнула стара (Фр., III, 1950, 60); А жайворонок у небі.., здавалось, виговорював своїм голоском: "Оживуть, оживуть, оживуть!.." (Морд., I, 1958, 103); // тільки док. Говорячи, розповісти все до кінця. Кожному хотілось говорити, виговорить те, що притаїлось в душі (Н.-Лев., I, 1956, 344); Довго тієї ночі говорив Турчинович, ніби хотів виговорити все, що накипіло на душі (Кол., Терен.., 1959, 198).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 375.