ВИ́ГУК, у, ч. 1. Голосно викрикнуте, вигукнуте слово, фраза або звук, який передає певне почуття. Вона [сусідка] трохи спізнилась… — Як! знову вона? — скрикнула Марта. Однак їй зараз стало досадно за вигук (Коцюб., II, 1955, 292); Їхні голоси перекрив дружний вигук "Ура!" (Панч, В дорозі, 1959, 139); Після вигуків здивування запанувала глибока тиша (Донч., III, 1956, 18).
2. лінгв. Незмінна частина мови, яка служить для безпосереднього виявлення почуттів і вольових виявів.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 380.