ВИ́ДКО, розм. 1. присудк. сл. Те саме, що ви́дно 1, 2. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечко від церкви, з віконечок видко Дніпро (Вовчок, I, 1955, 320); Видко село, горять шибки від сонця (Ю. Янов., IV, 1959, 9); Надворі видко, як удень: місяць стоїть серед неба (Н.-Лев., III, 1956, 275).
2. вставн. сл. Те саме, що ви́дно 3. Мар’я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася (Мирний, III, 1954, 240); Отямилась [Зінька] тільки на городі, в дядька Гордія — видко, впала через тин, як бігла (Головко, II, 1957, 75).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 389.