ВИ́ДНО. 1. присудк. сл. Можна бачити, доступно зорові. Не чутно нічого, не видно нікого, тільки Дніпро шумить та дерева шелестять (Вовчок, І, 1955, 314);
Тим часом Раїсі видно було, як у другій хаті Тася присіла перед грубкою (Коцюб., І, 1955, 319); Видно місто, далі поле У моєму у вікні… Здрастуй, вольний комсомоле, Що над світом світиш дні! (Рильський, І, 1956, 161).
2. присудк. сл. Світло, ясно. — Мамо, гляньте, як видно надворі! Я бачу ввесь двір і садок (Н.-Лев., II, 1956, 198); В хаті електрика. Дуже видно в хаті (Рудь, Гомін.., 1959, 31); Сонце ще не зійшло, а на горі вже видно (Чорн., Визвол. земля, 1959, 194); // перен. Ясно, зрозуміло, можна розібратись у чомусь. Переглядаючи рукопис, Ви можете прийняти або одкинути їх [поправки], як на Вашу думку буде краще, бо Вам видніше (Коцюб., III, 1956, 370); — Куди ж ви, молодий чоловіче? Ночуйте в нас, а завтра видно буде… (Кол., На фронті.., 1959, 131).
◊ Ви́дно, хоч го́лки збира́й — дуже видно, світло. У світлиці стало видно, хоч голки збирай (Мирний, III, 1954, 304).
3. вставн. сл. Уживається в знач. слів напевно, очевидно. Щось, видно, хороше твердив Шестірний! (Мирний, I, 1954, 331); Ці слова дівчина промовила сухо й різко. Видно, дуже неприємно було їй переказувати це доручення (Собко, Шлях.., 1948, 9).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 389.