ВИЖИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ЖИТИ, иву, ивеш, док. 1. неперех. Залишатися живим, незважаючи на небезпеку, тяжке захворювання, важкі умови існування і т. ін. І виживав [Микита]. А як бійці звільнили Вкраїну нашу — до синів пішов (Шпорта, Вибр., 1958, 224); Семен Лодиженко буде жити? Він виживе, не вмре? (Ле, Міжгір’я, 1953, 377); * Образно. Виживе мова, виживе й вітчизна (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 381).
2. тільки док., неперех. Мати змогу прожити, проіснувати де-небудь за рахунок якихсь коштів, засобів. Густав брався вижити у Львові за 1000 гульденів (Фр., III, 1950, 379); Натурально, з грядки цибулі вижить не можна, доведеться на старість служити (Коцюб., II, 1955, 394); // Прожити певну кількість років. Поспитала її, чи вона вже багато вижила віку (Вовчок, І, 1955, 377); У тітки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити! (Гр., Без хліба, 1958, 151).
3. перех., перен. Створивши кому-небудь нестерпні умови, примушувати залишити місце проживання, роботу і т. ін. — Ти знаєш, Ганно, театр мені доведеться покинути. — Що трапилось? Хто тебе виживає? (Собко, Нам спокій.., 1959, 45); І її [Христю] вижили з села, і її одірвали від рідної хати, випхнули в найми на глум чужим людям (Мирний, III, 1954, 116); В розпалі чого тільки не наговорить жінка.., мовляв, він [Остап] і дітей розігнав з дому, тепер і її хоче з хати вижить! (Горд., II, 1959, 263); // Знищувати, ліквідувати що-небудь. Паперовий бюрократизм виживаємо (Вишня, II, 1956, 97).
◊ Вижива́ти (ви́жити) з ро́зуму — від старості позбуватися розуму, здорового глузду. — Слухай, стара. Коли з розуму вижила, то держи і язик за зубами, — суворо почав він (Мирний, III, 1954, 300); — Що він меле? Левкой — це левкой, а матіола — це матіола. З розуму вижив старий (Ле, Право.., 1957, 103).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 395.