ВИ́КРИК, у, ч. Щось дуже голосно вимовлене, вигукнуте або уривчастий крик. — Я піду. А ще хто? — І я! І я! — чуються з купи викрики (Мирний, IV, 1955, 185); Серед гомону й викриків бряжчали струни то в одних, то в інших руках (Ле, Міжгір’я, 1953, 76).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 416.