ВИКРИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́КРИКНУТИ, ну, неш, док., перех. і без додатка. Дуже голосно вимовляти, вигукувати що-небудь або раз у раз уривчасто кричати. Там, серед одного двору, стояла молодиця ще з заспаним лицем, нерозчісаною головою і голосно викрикувала на всю околицю: тю-тю, курочки, тю-тю-тю-тьу! (Мирний, І, 1954, 236); Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати (Вовчок, I, 1955, 127); Отой Антін, що онде п’яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий (Стеф., І, 1949, 13); Помітивши над собою Яреська, раптом викрикнув [Старков] з силою: — Бери коня! Рятуйсь! (Гончар, Таврія.., 1957, 612).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 416.