ВИ́КРИЧАТИ, чу, чиш, док., перех. 1. Висловити криком усе, що хотілося. Кожний пригадував багачеві всі його колишні справи, всякий спішився викричати (Козл., Сонце.., 1957, 40).
2. За допомогою крику домогтися чого-небудь. А що ж він [Езоп] викричав? Не став гусак орлом, Не заревів ведмідь волом (Бор., Тв., 1957, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 416.