ВИ́ЛИТИЙ, а, е. 1. Дієпр. пас. мин. ч. до ви́лити 1-3. Як не затоплять їх [ворогів] хвилі вилитих сліз та крові? (Граб., І, 1959, 97); Неподалік від башти на відкритому місці просвічувалась фігура юнака, вилита з темного металу (Гончар, Таврія.., 1957, 115); // ви́лито, безос. присудк. сл. [Іван:] А подумаєш — скілько то на сих тихих водах та ясних зорях по садах та левадах вилито сліз жіночих (Вас., III, 1960, 26); * У порівн. Мастю був він [кіт] білий, неначе з срібла вилитий (Стор., І, 1957, 183).
Як (на́че) ви́литий — який добре облягав (стан, ноги), підігнаний (про одяг, взуття). Ті черевички — прийшлися, як вилиті (Вас., II, 1959, 417); На їхніх кремезних тілах форма сиділа, наче вилита (Собко, Шлях.., 1948, 18).
2. прикм., розм. Зовсім такий, як хто-небудь; дуже схожий на когось. Дочка вилита мати вдалася (Мирний, IV, 1955, 68); — Як мені, мамо? — скрипнувши чобітьми, легко пройшовсь [Дмитро] по хаті.. "Який він славний! Вилитий Тимофій", — за кожним рухом стежила мати (Стельмах, II, 1962, 328).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 422.