ВИ́ЛКА1, и, ж. 1. Те саме, що виде́лка. В салоні пані Олімпії говір, брязкіт вилок та ножів об тарілки (Фр., VII, 1951, 95); Тарілки, ножі й вилки загарчали, як собаки, аж підскочили (Н.-Лев., IV, 1956, 166).
2. техн. Деталь механізму, приладу, яка має роздвоєний кінець. Проскуров похитав головою і вийняв вилку штепселя (Ле, Право.., 1957, 167).
3. військ. Сукупність двох прицілів, з яких один дає недоліт, а другий — переліт снарядів, мін і т. ін. щодо цілі для наступного уточнення удару. На дорозі знявся кущ полум’я, і грімкий вибух кинув усіх на дно кузова.. — Петя, у вилку бере, — закричав до шофера моряк, і машина вискочила з рову на повнім газу (Кучер, Чорноморці, 1956, 121).
4. Положення в шаховій грі, коли одна фігура загрожує одночасно двом або кільком фігурам.
ВИ́ЛКА́, ви́ло́к, мн. Зменш. до ви́ла. На Юрія сіна кинь, та й вилка закинь (Номис, 1864, № 440); Вогкий гній розкидали по полю, Гноєм пахнуть і руки, й вилка́ (Рильський, І, 1956, 97); Троє людей, уперши держална вилок у животи, штовхали поперед себе купу соломи до скирти (Ю. Янов., Мир, 1956, 103).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 424.