ВИЛО́МЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́ЛОМИТИ, млю, миш; мн. ви́ломлять; док., перех. 1. Ламаючи, відривати, відокремлювати частину від цілого. Виломлює [Евфрозіна] з лаврового куща дві галузки, зв’язує їх у вінець (Л. Укр., III, 1952, 424); Мар’ян виломлює з кільця шматок пахучої зморшкуватої ковбаси (Стельмах, Хліб.., 1959, 31); // Ламаючи, готувати для чогось. Я отеє виломив собі коляку та йду І озираюсь (Кв.-Осн., II, 1956, 42); // Зривати, збирати (звичайно качани кукурудзи). Просо стояло ще на полі, кукурудзу Наумиха теж не виломила (Коцюб., І, 1955, 125).
2. тільки док. Зламати, переламати. Як була я в лужку, виломила ніжку (Сл. Гр.); Іноді через надтріснутий малий закаблук можна виломити собі ногу (Ю. Янов., II, 1958, 87).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 425.