ВИЛУ́ЩУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ЛУЩИТИ, щу, щиш, док., перех. 1. Очищати, звільняти що-небудь від зовнішньої оболонки, шкаралупи і т. ін. Старий Онопрій.. зривав колосок і вилущував зернятко, чи вже можна жати (Фр., ІІІ, 1950, 206); Сіла білочка снідати.., шишку гризе, насіння вилущує (Коп., Як вони.., 1948, 95); Це справа не така, як з горіхом: розкусив та й вилущив зернятко… (Коцюб., І, 1955, 115); // Відокремлювати, відривати зерно від качана і т. ін. За два тижні до сівби зерно вилущують з середньої частини качана [кукурудзи], сортують, піддають сонячному обігріванню (Колг. Укр., 5, 1958, 18); * Образно. Університетське життя вилущило його з тісної шкаралупи гімназиста (Кобр., Вибр., 1954, 30).
◊ Ви́лущити зу́би — вибити зуби. Тілиста рука Потаповича.. не з одного вилущила зуби (Мирний, II, 1954, 105); Зуби, мов квасолю, вилущу (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 15).
2. перен., рідко. Знищувати. Всіх ведмедів і вепрів вилущимо, всіх вовків, лисиць витравимо (Стор., І, 1957, 292); // жарт. З’їдати. — Отже, вилущить псяюха всі вареники, і нам мало що зостанеться (Н.-Лев., III, 1956, 354).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 426.