ВИЛЯГА́ТИ, а́є, недок., ВИ́ЛЯГТИ, яже; мин. ч. ви́ліг, лягла, ло; док. 1. Лягати, падати (про всіх або багатьох). Збуджений, лежав [Данько] з Валериком поміж заробітчанами, що вилягли покотом (Гончар, Таврія.., 1957, 68); А дуб падав не сам. За одним замахом він скосив десятки дерев, що росли поблизу.. І вони вилягли поруч з дубом, покірні й нещасні (Загреб., Європа 45, 1959, 49).
2. Гинути від голоду, на полі бою і т. ін. (про всіх або багатьох). Виляже взимку без корму худоба… (Манж., Тв., 1955, 42).
3. Пригинатися стеблом до землі під впливом своєї ваги, дощу, вітру і т. ін. Не встояла [пшениця] проти дощів і вітрів, аж вилягла трохи (Цюпа, Назустріч.., 1958, 353).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 427.