ВИНУВА́ТО. Присл. до винува́тий 2. Вона [актриса] журливо і винувато глянула на нього (Л. Укр., III, 1952, 696); — А де ж ти поділася? — винувато мовив старий, бо, тікаючи з майдану, чув, як гукала йому вслід Наталка (Гончар, Таврія.., 1957, 503).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 444.