ВИПЛА́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ПЛАКАТИ, ачу, ачеш, док., перех. 1. Плачучи від горя, образи і т. ін., знаходити заспокоєння, полегкість. За порогом під грушею Груня виплакувала своє горе (Горд., ІІ, 1959, 239); В потоці гарячих сліз вона виплакала своє горе, страх і образу (Донч., III, 1956, 71).
2. розм. Випрошувати, домагатися чого-небудь сльозами, благанням. Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе (Шевч., І, 1951, 311); Батько його [Панька] крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли (Вишня, І, 1956, 254).
◊ Випла́кувати (ви́плакати) о́чі — довго і часто плакати; плачучи, псувати собі очі, зір. — Не ховайся до півночі, Місяцю червоний! Не виплакуй свої очі, Козаче моторний! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 153); Дивіться на мене: я виплакав очі. Мені їх не шкода, мені їх не жаль (Шевч., І, 1951, 161).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 453.