ВИ́ПРАВДАННЯ, я, с. 1. Дія за знач. ви́правдати і ви́правдатися. — Стривай, я не скінчив. Ти хочеш виправдуватись? Так? Ніяких виправдань (Донч., І, 1956, 433); Він ще раз винувато посміхнувся, ніби завинив перед Осадчим, і тепер не знав, як виправдатись. Та Осадчий і не чекав виправдання (Чаб., Тече вода.., 1961, 127).
2. Те, чим можна виправдати, вибачити кого-, що-небудь. Наодинці з своїми думками він безжально судив себе і не знаходив виправдання своїм вчинкам: три роки обманював Лесю (Хижняк, Невгамовна, 1961, 183); Гнат Яворський дуже хотів щось сказати в своє виправдання про труднощі перших днів (Чорн., Визвол. земля, 1950, 164); Жалість, яку відчув [Бронко] до Стахи, підказала і виправдання для неї: фальш не притаманна її натурі, а скористалася вона нею, як оборонною зброєю (Вільде, Сестри.., 1958, 397).
3. Вирок суду, в якому стверджується невинність підсудного.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 458.