ВИПРУ́ЧУВАТИ, ую, уєш і ВИПРУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ПРУЧАТИ, аю, аєш, док., перех. Повертаючи з боку на бік, смикаючи, вивільняти з чого-небудь (переважно про руки, ноги). Стецько вхопив його за ногу. — Не лізь далі!.. побачить!.. Рви тут! — Не побачить! Лізь! — командував пошепки Санько, випручуючи ногу у товариша з рук (Гр., Без хліба, 1958, 52); Тарас випручував із обіймів непокірну, нестрижену голову (Вас., II, 1959, 372); А сердешне Неначе благає: Випручало рученята Й до їх простягає (Шевч., I, 1963, 311); Шагайда взяв її за лікоть, хотів одвести з метушливого натовпу, але вона випручала руку (Кучер, Чорноморці, 1956, 102); // розм. Витягати, висмикувати що-небудь. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину (Мирний, II, 1954, 166).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 463.