ВИРИВА́ТИ 1, а́ю, а́єш, недок., ВИ́РВАТИ, рву, рвеш, док., перех. 1. Рвучи, висмикувати, витягати що-небудь звідкись. А кропиву завжди виривають, як погане зілля (Мирний, II, 1954, 48); Люди вибирали картоплю, зрізували соняшники, звозили гарбузи, виривали матірку (Тют., Вир, 1964, 374); Слободянюкові недавно вирвали передні верхні зуби.., капітан шепелявив (Перв., Дикий мед, 1963, 75); // З силою відокремлювати частину від цілого. Рана була дуже болюча. Куля вирвала шматок тіла під пахвою, зачепивши і зламавши ребро (Гжицький, Опришки, 1962, 177); // З силою віднімати що-небудь у когось. [Настя:] Хоч на макове зерно оддячу за горе України! (Прожогом вириває ключі з Марусиних рук) (Н.-Лев., II, 1956, 465); Як хижаки, налетіли вони [бандити] на здобич і, вириваючи її один в одного, тут же встигли пересваритися між собою (Шиян, Гроза.., 1956, 307); Огієнко з люттю вирвав лантух у Цимбала з рук (Гончар, Таврія.., 1957, 442); * Образно. Але ось знову чвиркає вогник і вириває з напівтемряви зали Антонову бороду (Мик., II, 1957, 55).
◊ Ви́рвати з се́рця — примусити забути кого-, що-небудь. [Орест:] Мого кохання не можеш одібрати, його вже ніхто не вирве з мого серця, навіть ти (Л. Укр., II, 1951, 44); — В цю тяжку для мене хвилину я знайду в собі сили, щоб вирвати тебе, осоружного, назавжди з свого серця (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 16).
2. перен. З великими зусиллями, труднощами рятувати, визволяти кого-, що-небудь. — Ти вирвав її [дівчину] з самого вогню, ти врятував від неминучої смерті (Фр., VI, 1951, 159); Стоїчний, холодний спокій польового хірурга, який бачив у цьому полі не одну смерть, вирвав у неї не одне матроське життя, глибоко вразили Крайнюка (Кучер, Голод, 1961, 167); Чи побачимо ми їх [дочок і сестер], хоч посивілих? Побачимо. Доб’ємося та вирвемо з неволі, і не простимо проклятим фашистам жодної сльози, жодної сивої волосини (Довж., III, 1960, 45); // Силою, погрозами добиватися, одержувати що-небудь від когось. Всі його думки зійшлися тепер на одному: скористатися хвилиною панічного спантеличення, в якому перебував майор, і вирвати з нього цінне зізнання (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 88); [Катерина:] Коли у тебе вирвали слово [про згоду на одруження], яке йшло не з серця, тоді безчесний Филимон і твої батьки (Корн., І, 1955, 307); // З труднощами знаходити для якої-небудь мети час. Коли б хоч з чоловіком словечко перемовити, так не вирве й годинки вільної: то те він робить, то йде, то їде, як гість додому навертає (Вовчок, І, 1955, 27); Дозвольте п’ять хвилин Позачергово вирвати між ділом. Я розкажу приємнішу з новин — Що проліски у лісі засиніли (Шер., Дорога.., 1957, 6).
ВИРИВА́ТИ2, а́ю, а́єш, недок., ВИ́РИТИ, ию, иєш, док., перех. 1. Риючи, копаючи, витягати що-небудь звідкись. Умираючи, казав у пущі вирити під дубом два скарбці з грошима (Вовчок, І, 1955, 40); І ось одного дня в Барабашевій клуні вирили з купи вівсяної соломи пару чобіт, украдених у сільського крамаря… (Сміл., Зустрічі, 1936, 30).
2. Риючи, копаючи, утворювати заглибину, яму. Се як вода сильна, що колись кручі, береги виривала (Вовчок, І, 1955, 171); Одна величезна, наче високий міст, машина, на якій сидів хлопець і керував нею, виривала, рухаючись, широкий, глибокий рівчак (Ів., Вел. очі, 1956, 11); Вирив собі ямку під пеньком заєць і ліг, задрімав (Коп., Як вони.., 1948, 96).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 467 - 468.