ВИ́РОДОК, дка, ч. 1. Зовнішньо потворна людина.
2. Людина, що втратила кращі якості; недолюдок. Партія допомогла викрити і розгромити цих виродків, запроданців чужоземних розвідок (Донч., VI, 1957, 597); Виродок роду людського, — думав Іван Мусійович. — І куди приткнеш цього ледаря? (Збан., Любов, 1957, 14); — Та хіба ж то люди, Докіє? То виродки, — заспокоювала Христя. — А в сім’ї, самі знаєте, не буває без виродка (Кучер, Трудна любов, 1960, 55); // лайл. [Захарко:] Що, сину, чи смачно частувала тебе кума? Чи міцно тулила до серця? Безпутний ти, виродку! (Кроп., II, 1958, 177); — Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 487).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 474.