ВИРУ́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до вирува́ти. Яків поспішав, і чим ближче підходив до мосту, тим чіткішим ставав шум вируючої води (Шиян, Гроза.., 1956, 283); Оратор, втягши голову в плечі, спідлоба поглядав у вируючий зал (Гончар, Таврія.., 1957, 476).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 477.