ВИСКА́ЛЮВАТИ, юю, юєш і рідко ВИСКАЛЯ́ТИ я́ю, я́єш, недок., ВИ́СКАЛИТИ, лю, лиш, док., перех. Розсуваючи губи, відкривати, показувати (зуби). Вони [гості] навперебій почали лякати дитину, роблячи страшні очі, викривляючи обличчя, вискалюючи зуби (Донч., III, 1956, 19); Настовбурчив [Лев] свою гриву, вискалив зуби (Укр.. казки, легенди.., 1957, 43); Над ним [боярином] стояв кровавий [закривавлений] медвідь, вискаливши свої страшенні зуби і ревучи на весь ліс з болю (Фр., VI, 1951, 16).
◊ Виска́лювати (вискаля́ти, ви́скалити) зу́би, зневажл. — посміхатися, осміхатися; сміятися. Полюбила москаля, та ще зуби вискаля! (Шевч., II, 1953, 99); — А парубкам з дівчатами сідати? — питав один парубок, вискаливши зуби (Кв.-Осн., II, 1956, 116).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 486.