ВИ́СМИКАТИ див. висмика́ти.
ВИСМИКА́ТИ, а́ю, а́єш і ВИСМИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́СМИКАТИ, аю, аєш і ВИ́СМИКНУТИ, ну, неш, док., перех. Смикаючи, витягати, вихоплювати, виривати що-небудь звідкись, з чогось. Коли ж дивиться [баба]: се не огудина, не бадилля, се вона самий гад із землі висмикає, а вужаки та гадюки так по ногах да по руках у неї й в’ються (Барв., Опов.., 1902, 195); Дід налягає на ціпок, висмикує з багнюки важкі юхтові чоботи (Мик., II, 1957, 316); Він [Бабенко] прожогом кинувся до скирти.., висмикав мокру солому, нагріб сухої (Руд., Остання шабля, 1959, 200); Висмикнув старший брат з гриви [коня] одинадцять волосінь та й пустив за вітром (Стор., І, 1957, 68); Жінка хотіла висмикнути руку, але Дмитро затримав її (Стельмах, II, 1962, 400); // Витягати що-небудь з-під чогось, вільно опускаючи. Вдавала [Онися], ніби спить: розкидала руки, зсунула трохи з голови хустку, висмикала собі пасма коси й хропла на ввесь сад (Н.-Лев., III, 1956, 202); // перен. Брати з тексту цитати, уривки, які, наведені окремо, спотворюють думку, погляди автора. Українські націоналісти всіляко препарували його [Т. Г. Шевченка] твори, штучно висмикуючи звідти окремі місця (Рильський, III, 1956, 240).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 490.