ВИСО́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́СОТАТИ, аю, аєш, док., перех. Мотаючи, витягати з мотка, з клубка (нитки, вірьовку і т. ін.); вимотувати. Мишко висотав один кінець дроту з мотка, що висів у нього на плечах (Мик., II, 1957, 102).
◊ Висо́тувати (ви́сотати) жи́ли — змучувати, виснажувати кого-небудь. — Ох і шкура ж! — вигукнув Омелько Смик. — Солдати тягнуться, ніби з них жили висотують, а він [капітан] хоч би тобі оком кліпнув.. (Добр., Ол. солдатики, 1961, 133); У неї [Маланки] вже руки посохли од праці, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду… (Коцюб., II, 1955, 11); Висо́тувати (ви́сотати) не́рви — дуже нервувати кого-небудь. А про те, скільки йому крові зіпсували, нервів з нього висотали, зараз і не згадують (Кучер, Трудна любов, 1960, 6); Висо́тувати (ви́сотати) си́ли (си́лу) — позбавляти сил, знесилювати. Зникло свердляче око, що впивалося йому в душу, висотувало з неї сили (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 131); Але й тяжкий молот неспроможний був висотати молоду силу невгамовного хлопця (Іщук, Вербівчани, 1961, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 496.