ВИСОЧІ́ТИ, чи́ть і чі́є, недок. 1. Виділятися висотою, підноситися над чим-небудь, міститися вище чогось. Височить гора Чернеча В ранішній імлі… (Шпак, Вибр., 1952, 87); Кілька високих струнких димарів височіли над будівлями заводу (Трубл., II, 1955, 28); Машиністом я став! Височить відтоді Мій портрет поруч з іншими в скверику (С. Ол., Вибр., 1959, 198).
2. перен. Виділятися серед інших визначними досягненнями, видатними особливостями. Багато породила польська земля славетних учених — серед них, як маяк у століттях, височіє Коперник (Рильський, III, 1956, 294); Зовсім осібна, як чарівний заквітчаний острів, височіє в творчій спадщині Лесі Українки "драма-феєрія" — "Лісова пісня" (Рад. літ-во, 1, 1964, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 497.