ВИ́ХОДЕЦЬ, хідця, ч. 1. Людина, яка переселилася з іншої країни, краю, області і т. ін. — Відкіль такі се гольтіпаки? Чи рибу з Дону везете? Чи може вихідці-бурлаки? (Котл., І, 1952, 71); Для нього.. полтавцями були і київські, і чернігівські, і вихідці з інших губерній (Гончар, Таврія.., 1957, 72).
2. Людина, що перейшла з одного соціального середовища до іншого. В свій час царські тупі чиновники всіма засобами ставили перепони вихідцю з народу (М. Ломоносову] (Тич., III, 1957, 57); Слідчий був.. вихідцем із робітничої сім’ї (Руд., Остання шабля, 1959, 203).
◊ Ви́ходець з то́го сві́ту — покійник, що, за народним повір’ям, виходить з могили. Вибрав я хороше місце, Досхочу міг надивитись На непевную забаву Вихідців із того світу (Л. Укр., IV, 1954, 169); * У порівн. А вони [товариші Чіпки], в темній хаті, як вихідці з того світу, світять п’яними очима, кричать, регочуться… (Мирний, II, 1954, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 530.