ВИХОРЕ́ЦЬ 1, рця́, ч. 1. Зменш. до ви́хор1 1. Попереду з путівця пурхає клапоть пилу, другий, зводиться вихорець (Ю. Янов., II, 1954, 199); Ген біля Домашиної хати зав’юнилось, завирувало, затріпотіло — народжувався малий вихорець (Гуц., Скупана.., 1965, 88).
2. у знач. присл. вихорце́м. Швидко. Та лиш тільки вона [Ганна Михайлівна] наблизилась, дівчатка зірвалися вихорцем і побігли (Жур., Звич. турботи, 1960, 91).
ВИХОРЕ́ЦЬ2, рця́, ч. 1. Зменш. до ви́хор2.
2. у знач. присл. вихорце́м. Сторчма (про волосся). Ітимуть діти — вихорцем чуби… (Бичко, Вогнище, 1959, 99).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 534.