ВИ́ЧОВГАНИЙ, а, е, розм. Дієпр. пас. мин. ч. до ви́човгати. Нікітіна посадовили поруч із стерновим, який тримав під плечем вичовганий руками кінець стерна (Панч, Гомон. Україна, 1954, 309); Три камені лежать перед порогом, рівні й вичовгані тисячами ніг (Кучер, Прощай.., 1957, 130); Під стінкою на вичовганій канапі сиділо ще двоє пасажирів (Панч, Синів.., 1959, 4); Одяг вичовганий, весь [Богдан] у пилюці, в крові (Гончар, Людина.., 1960, 253).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 539.