ВИ́ЧУБИТИ, блю, биш; мн. ви́чублять; док., перех., розм. Побити кого-небудь, смикаючи, тягаючи за чуба. І така на себе досада мене допікає, що якби се не я, а хтось інший, то б до ладу його вичубив (Вовчок, VI, 1956, 272).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 539.