ВКОРІ́НЮВАТИСЯ (УКОРІ́НЮВАТИСЯ), юється і ВКОРІНЯ́ТИСЯ (УКОРІНЯ́ТИСЯ), я́ється, недок., ВКОРЕНИ́ТИСЯ (УКОРЕНИ́ТИСЯ), и́ться, док. 1. Вростати корінням у грунт (про рослини). Суниці, посаджені восени, до морозів добре вкорінюються (Сад. і ягідн., 1957, 248); Нижні пагони, [тиса], доторкаючись грунту, можуть укорінюватись (Лісівн. і полезах. лісорозв., 1956, 62); Сень сповіщає, що в бригаді Теклі — рунистий хліб, вкорінився добре (Горд., І, 1959, 359).
2. перен. Міцно встановлюватися, запроваджуватися, узвичаюватися. В творчості, в світогляді Шевченка все сильніше й сильніше вкорінювалась думка про соціальні причини людських страждань (Рильський, Поезія Т. Шевченка, 1961, 54); Усе нове, прогресивне, що укорінюється в колгоспі, має на собі печать турботи і праці молодого агронома (Ком. Укр., 4, 1965, 66); // Зміцнюватися. І ось, коли рішення визріло і вкорінилось, коли відлетіли останні сумніви, старий іншими очима, очима прощання почав бачити перед собою прожите (Стельмах, Хліб.., 1959, 434).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 699.