ВОГНИ́СТИЙ, а, е. 1. Який має в собі вогонь (у 1 знач.); вогняний. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе (Коцюб., II, 1955, 337); Сонце вже повисла над обрієм, наче готуючись вогнистою розпеченою кулею увійти в землю (Дмит., Розлука, 1957, 305); // Дуже гарячий, пекучий. Конвульсійно ковтаю ту вогнисту картоплю, обпікаючись, і не можу наїстися (Збан., Єдина, 1959, 30); Рука [Пилипа] горіла від вогнистого дотику [дівчини] (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 265).
2. перен. Кольором подібний до вогню. Згадай, як захід у вогнистії шати Верхів’я гори одягав крем’яні (Л. Укр., І, 1951, 157); Його голова була руда, аж вогниста, і в ластовинні обличчя (Десн., II, 1955, 510).
3. перен. Пристрасний, запальний. І випроставсь похилий стан у теслі, напружились його зів’ялі руки, погаслий погляд знову загорівся великим та палким, вогнистим смутком (Л. Укр., І, 1951, 445); Згадаймо, яким вогнистим словом говорив Шевченко у своєму "Кавказі" до бідних, покріпачених царизмом людей (Мал., Думки.., 1959, 38).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 714.