ВО́ЛИТИ, лю, лиш, недок. 1. заст., уроч. Бажати (в 1 знач.), хотіти. — Волимо Харитона! Харитін нехай буде в нас за панотця! — знов загуло з усіх боків (Н.-Лев., III, 1956, 10); Народний лине клич з широкого майдану, І братні грамоти вручаються Богдану,.. — Ми волим бути з ним, Із руським нашим братом (Мал., III, 1957, 278).
◊ Во́лити во́лю, заст. — виконувати бажання. Мати любила його без пам’яті, тряслась над ним і у всім волила його волю (Фр., V, 1951, 286); Моя́ (твоя́ і т. ін.) во́ля во́лить — моє (твоє і т. ін.) право наказувати, розпоряджатися. — Яке право ти маєш зо мною битись, — кричав отаман [Миколі], — ти мені не пригонич і не хазяїн. Тут моя воля волить (Н.-Лев., II, 1956, 250).
2. діал. Воліти (в 2 знач.). Вона.. волить недоїсти, недоспати і зубами з холоду сікти, ніж би мала з ким-будь задертися (Фр., III, 1950, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 727.