ВОРО́НА, и, ж. 1. Хижий птах із чорним або сірим пір’ям, що живе на деревах поблизу населених пунктів На шлях дивлюся та на поле, Та на ворону на хресті (Шевч., II, 1963, 279); Пролетіла ворона і сіла на тину (Коцюб., І, 1955, 410); Вітер ворону вгрі забивав, і вона мимоволі боком летіла та крякала (Тич., І, 1957, 236).
◊ Бі́ла воро́на див. бі́лий; Ля́кана (поло́хана і т. ін.) воро́на й куща́ (й ті́ні, й пня) бої́ться — про того, хто раз перелякався і потім усього боїться; дуже обережний; Ні па́ва ні воро́на див. па́ва; Пізна́ти воро́ну по пі́р’ю — видно справжню суть людини з її поведінки.
2. перен., зневажл. Про неуважну людину; гава, роззява. — Дітей малих за що посадив? — По приказанію вашому, за бунт. — Ворона! — крикнув на його, — по приказанію вашому!.. — затвердив та кажеш одно (Мирний, І, 1954, 284).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 740.