ВТІМ (УТІ́М). 1. присл. Тим часом. Втім брама скрипнула, і пси завили, І грубії почулись голоси (Фр., XI, 1952, 261); Всі четверо стояли мовчки й думали. Втім надбіг "окопом" Качковський (Л. Укр., III, 1952, 665).
2. спол. Уживається (разом із спол. а) в значенні, близькому до: а проте, однак. А втім, хто його знає — ніхто не віда, як хто обіда (Мирний, V, 1955. 334); — От уже кого спроста не розкусиш, так це Левка, — і собі посміхнулася Зося. — А втім, усі вони добрі (Стельмах, І, 1962, 279).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 774.