ВІДВІ́КУ, присл. З давніх-давен, споконвіку. Небо, наче море. Землю обхопило: Сонце плине й гріє, Як одвіку гріло (Щог., Поезії, 1958, 230); Одвіку ми прив’язані були До тебе. Земле, всім єством, хотінням (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 18); // із запереч. част. не. Ніколи. Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде (Вовчок, 1, 1955, 205); Залізниця має пройти по перелогах степу, що одвіку не орався (Гончар, Таврія… 1957, 638).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 564.