ВІДПИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДІП’Я́ТИ і ВІДП’Я́СТИ, діпну́, діпне́ш; мин. ч. відіп’я́в, п’яла́, ло́; наказ, сп. відіпни́; ВІДІПНУ́ТИ, діпну́, діпне́ш; мин. ч. відіпну́в, ну́ла, ло; док. 1. Те саме, що відстіба́ти. — Е, се, певно, запинка надавила мені груди, — подумав собі Андрій, відіп’яв запинку і знов положився на ліжко (Фр., І, 1955, 298).
2. Відв’язувати прив’язане. Ішов циган через село та й побачив коня, прив’язаного до плоту. Зараз його за поводи, відпинає та й хоче сідати (Україна.., І, 1960, 271); Робітники відп’яли коні і лишили машину.. на луці (Фр., ІІ, 1950, 379).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 617.