ВІДРУ́Б, у, ч. 1. тільки одн., рідко. Те саме, що відру́бування.
◊ Дава́ти на відру́б го́лову (ру́ку) — те саме, що Го́лову (ру́ку) дава́ти на відрі́з (див. відрі́з). — Так от що я тобі скажу: дурниця все це, непорозуміння якесь. Руку на одруб даю (Головко, II, 1957, 555).
2. Місце поперечного перерубу дерева.
3. У 1906-1916 рр. — ділянка з громадських земель, яку виділяли селянинові в особисту власність, коли він виходив з громади. Біля женців [хазяїн] зупинився і нагадав, щоб завтра не барилися ж. Бо чуть світ до ячменю поїдуть.. А тоді на одруби до ярої (Головко, І, 1957, 263); 9 листопада 1906 р. Столипін видав указ, який дозволяв виділення селян з общин [громад] на хутори чи відруби (Іст. УРСР, І, 1953, 633).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 633.