ВІДСКА́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДСКО́ЧИТИ, чу, чиш, док. 1. Стрибком або кількома стрибками віддалятися від кого-, чого-небудь. А вона [Наташа], як навісна, то одскакувала від його, то, прискакуючи, горнулася (Мирний, III, 1954, 277); Відскакуючи від [убитого].. ворога, Богдан відчув, як, ніби блискавкою, аркан пристебнув йому до голови руку з піднятою шаблею (Ле, Хмельницький, І, 1957, 199); Ключник відскочив, немов укушений гадиною (Фр., VI, 1951, 171); Кінь смикнув, звівся на диби.. Семен ледве встиг відскочити вбік (Сміл., Зустрічі, 1936, 38).
2. Ударяючись об що-небудь, падати в протилежному напрямі або вбік; відлітати. Відскакують з плюском хвилі від човна (Коцюб., І, 1955, 429); Об шоломи б’є залізо, та одскакує й дзвенить… (Сос., 1, 1957, 386); Микола задумався і з усієї сили так уперіщив снопа, що рипиця луснула і бич одскочив (Н.-Лев., II, 1956, 185); В цю мить біля її вуха просвистів великий уламок цегли і, вдарившись об двері, відскочив вбік (Хижняк, Тамара, 1959, 196); // перен., розм. Не зачіпати кого-небудь, не впливати на когось. [Варка:] Людські слова од тебе, як од барабанної шкури, відскакують (Ю. Янов., III, 1959, 22); // Від удару, поштовху і т. ін. зриватися, різко відчинятися (про защіпку, двері тощо). — Я як рвонув двері, так защіпка і відскочила (Кв.-Осн., II, 1956, 182); Незабаром він знайшов камінь і гахнув ним кілька разів у замок. Дужка відскочила (Донч., III, 1956, 190).
3. Відриваючись, відокремлюючись від чогось, падати, летіти вбік. Від залізної шматини відскакують іскри (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 200); Чи брязне рама й загрімкоче й скалки одскочать до дверей?.. (Тич., II, 1957, 108).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 638.