ВІДТИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДІТНУ́ТИ і ВІДТЯ́ТИ, відітну́, відітне́ш, док. 1. перех. Відрізувати або відсікати що-небудь гострим знаряддям. Кажуть, що й кат не говіркий, а голову він одтинає! (Вовчок, І, 1955, 184); Сиди дома, пан, не рипайсь, Бо відітнем вуса! (Укр.. думи.., 1955, 411); — І лікар, — думає він, — рятуючи життя, мусить часом відтяти ноги пацієнтові (Коцюб., І, 1955, 222); Сотник упізнав дозорця, що так намагався відітнути хребтину з щуки (Ле, Наливайко, 1957, 65).
◊ Відтя́ти пелену́ кому, заст. — відрізати поділ, караючи жінку за порушення подружньої вірності. А з Марсом чи давно піймавши, Вулкан їй [Венері] пелену відтяв? (Котл., 1, 1952, 246).
2. тільки док., неперех., перен., розм. Різко та коротко відповісти, сказати. Романко зареготався спершу, потому вилаяв його "мудьом" і відтяв упевнено, що таких дурних панів немає й не може бути… (Коцюб., І, 1955, 101).
3. мат. Відмежовувати що-небудь від чогось.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 648.