ВІДЦВІТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДЦВІСТИ́, іту́, іте́ш, док. 1. Закінчувати, переставати цвісти; протилежне розцвітати. Була свята неділенька, під осінь уже, саме коли гречки відцвітали (Фр., IV, 1950, 63); Одцвітали яблуні і груші — стежка була всипана білими пелюстками (Десняк, II, 1955, 347); І марно як жили, так марно і помруть, Як ті на яблуні червиві скороспілки, Що рано відцвіли та рано й опадуть (Г.-Арт., Байки.., 1958, 186); Тепер минає літо і липи одцвіли (Забіла, Одна сім’я, 1950, 78).
2. перен. Утрачати молодість, свіжість; марніти. Садом сонцерадісним, як коханий край, ти цвіти, омріяна, і не одцвітай (Сос., II, 1958, 114); Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла… (Мирний, II, 1954, 135); За роки суму і розлуки Обличчя встигло одцвісти (Уп., Вірші.., 1957, 42); // Переставати виявлятися в усій своїй повноті, привабливості. Не одцвіте моє кохання, А буде в серці до сконання (Сам., I, 1958, 66); Кінчалися серпневі дні, відцвіло благодатне літо, прокрадалася пора жовтіючого листу, пора журавлиних ключів (Ле, Клен. лист, 1960, 172); // Проходити, минати (про весну, юність). Виглядає мати сина у печалі край вікна. Біля кладки, біля тину одцвіла його весна (Сос., Солов. далі, 1957, 78).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 658.