ВІДЦУРА́ТИСЯ, аюся, аєшся, док., кого, чого, від кого — чого і без додатка. Припинити дружні стосунки з ким-небудь; погорджуючи кимсь, відвернутися. Занедужала сирітка — Відцуралися усі (Граб., І, 1959, 143); Ті, що зостались, я їх одцуралась, Або вони мене, пропала наша згода (Л. Укр., І, 1951, 119); Вона дивується, чому він відцурався від них і ніколи не завітає в гості (Гур., Наша молодість, 1949, 59); // Перестати любити когось; відкинути чиєсь кохання. — Коли ж він від мене відцурається, піду світ за очима, сама собі смерть заподію… (Кв.-Осн., II, 1956, 206); Гей, коняку турки вбили, Ляхи шаблю пощербили, І рушниця поламалась, І дівчина відцуралась (Щог., Поезії, 1958, 62); — Хіба ти… зовсім відцуралася мене? — Вона мовчала (Донч., І, 1956, 491); // Перестати визнавати когось близького (батька, сина і т. ін.) своїм; відректися. Одцурається брат брата І дитини мати (Шевч., І, 1951, 332); Сім’я її не то відцуралася, а так якось мовчки забула (Фр., VII, 1951, 19); // Відмовитися від чого-небудь; покинути, залишити щс-небудь. — Ге! ге! от тут-то загулялись, Що і од світу одцурались (Котл., І, 1952, 96); — Хто волі ще не одцуравсь, Нехай іде до бою! (Л. Укр., І, 1951, 357); — Так ти вже й руського імені відцурався (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 514).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 658.