ВІДЧУ́ЖЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до відчу́жити 1. Встає [Панса] відчужений дивним екстатичним виразом її слів (Л. Укр., II, 1951, 458); Замислений, відчужений від усього, сидить він у своїй кімнаті (Ів., Тарас, шляхи, 1954, 141); // у знач. прикм. Який виражає байдужість, холодність до когось. Сів [Трохим] на табурет, повернувся до Насті спиною, зліг рукою на край столика та так і застиг в тій ото відчуженій нашорошеній позі (Ряб., Жайворонки, 1957, 88).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 662.