ВІДЧУ́ЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДЧУ́ЖИТИ, у́жу, у́жиш, док., перех. 1. Викликати припинення близьких стосунків з ким-небудь; робити когось чужим, далеким кому-, чому-небудь. — Плачеш, що я тираню тебе, замикаю, відчужую від людей (Фр., VII, 1951, 391); Ми зустрілися серед нових умов, що мимоволі відчужували нас (Вільде, Ті з Ковальської, 1947, 13); Довге перебування в окопах, потім тюрма відчужили його від світу (Гжицький, Вел. надії, 1963, 6);
* Образно. Енгельс розгортає поняття тієї "сили", яка називається державою, сили, що виникла з суспільства, але ставить себе над ним і все більше й більше відчужує себе від нього (Ленін, 25, 1951, 350).
2. юр. Спираючись на певний закон, відбирати в кого-небудь майно на користь держави, організації чи окремої особи. Кожний громадянин УРСР.. має право.. набувати і відчужувати майно з зазначеними в законі обмеженнями (Цив. кодекс УРСР, 1950, 5); — Спасибі, таки відчужили хоч хату та кузню, мене наділили (Головко, II, 1957, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 662.