ВІ́НЦЯ, нець, мн. Верхні краї посуду, здебільшого відігнуті, потовщені. Вона взяла ніж і почала вишкрібать вінця старого засаленого горшка (Н.-Лев., II, 1956, 284); Я поклав мою сигару на вінця попільнички (Смоляч, Сорок вісім.., 1937, 30); * Образно. Схід яснів і вінця хмар вже займалися полум’ям, коли Надія верталася на завод (Баш, Надія, 1960, 342).
◊ Перелива́тися (перели́тися, ли́тися і т. ін.) че́рез ві́нця — переходити всякі межі. І мовив Щорс: — Народу гнів Переливає через вінця. Бо вже до краю придушив Той чобіт кований чужинця (Шер., Дорога.., 1957, 124); По [са́мі] ві́нця — до самого краю, повністю. Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця (Коцюб., II, 1955, 70).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 678.